ИСТОРИЯ АФРИКИ

- древний мир
- средние века
- новая и новейшая история
- история отдельных стран

ГЛАВНАЯ - ИСТОРИЯ - СРЕДНИЕ ВЕКА

ВОСТОЧНАЯ АФРИКА В СРЕДНИЕ ВЕКА

Східна Африка
- Держава Аксум
- Нубія
- Ефіопське царство
- Міста-держави східного узбережжя Африки


Держава Аксум. Північно-Східна Африка стала першим регіоном чорного субконтиненту, де на рубежі давнини й середньовіччя активізувалися державоутворюючі процеси. Пов'язано це насамперед з постанням у ІІ ст. н.е. в районі плато Тиграй (північ Ефіопського нагір'я) царства Аксум, котре спробувало зробити якісний стрибок від вождівства до держави. Його етнічною основою стали семітомовні племена осілих землеробів, антропологічні характеристики котрих належали до перехідної ефіопської раси (представники якої мали темно-коричневу шкіру, кучеряве волосся, високий зріст, сухорляву статуру й тонкі риси обличчя).

Вони культивували на гірських терасах і рівнинах теф (залізисте ефіопське просо), розводили рогату худобу, займалися примітивним ремеслом. Родючий шар земель в Ефіопії невеликий, що внеможливлювало глибоку оранку, землю обробляли примітивною сохою або мотикою, а врожайність та обсяги додаткового продукту залишалися жалюгідно малими. Побудувати на такій бідній господарській базі повнокровну державу здавалося неможливим, проте на рубежі нашої ери в регіоні з'явились іммігранти та купці з Південної Аравії, які заснували в І ст. на плато Тиграй місто Аксум.

Пришельці принесли нові технології, і за кілька десятиліть обличчя плато якісно змінилося. Почалося спорудження іригаційних гребель і каналів, розширилися видобування й обробка заліза, карколомно зросла продуктивність праці, а наявність надлишків дала змогу активізувати торгівлю - і в ІІІ - IV ст. Аксум, зміцнившися, почав швидко поневолювати слабших сусідів.

Ефіопо-аравійський синтез відбувався активно. На базі сабейського (південноаравійського) складового письма була створена писемність для давньоефіопської аксумської мови гєез. У країні розквіла будівельна й ювелірна справа, а аксумські армії (основою котрих залишалося народне ополчення) підкорили всю північ Ефіопського нагір'я, Нубію, частину Східного Судану й північну окраїну Африканського Рогу. Аксуміти вийшли на береги Червоного моря, де через порт Адуліс розгорнули торгівлю з Аравією, Римом, Іраном, Індією та Шрі-Ланкою. Вивозилися африканське золото, слонова й носорогова кістка, зуби бегемота, страусове пір'я, панцирі черепах, екзотичні тварини та їхні шкури, ароматичні смоли, смарагди й чимало рабів, захоплених під час воєнних операцій у внутрішніх районах континенту. Імпортувалися ремісничі вироби, вина й цукор.

Правителі Аксуму назвалися гордим титулом нагаша-нагашт (“цар царів”), але створити жорстко централізовану державу не змогли: строкате царство складалося з безлічі напівзалежних князівств, котрі корилися нагаша-нагашту тільки під загрозою сили. Вони зобов'язані були платити Аксуму данину й виставляти в разі потреби військо під прапори нагаша-нагашта. Навіть у корінних землях владу “царя царів” обмежувала рада старійшин. Аксум став імперським містом-державою, могутнім лідером конфедерації, проте аморфність даного політичного утворення непокоїла владу, і в пошуках державницької централізаторської ідеології вона звернулася до християнства, котре з IV ст. почало проповідуватись у регіоні у формі монофізитства.

На початку VI ст. монофізитство було проголошене в Аксумі державною релігією, а грецький алфавіт почали використовувати для запису текстів на гєез. Утім, “апетит приходить під час їди”. Розхвалюючи непереможну могутність “царя царів”, монофізитське духовенство заходилося пропагувати на Близькому Сході програму створення “Великої й суцільної монофізитської імперії” від Ефіопії до Вірменії1 (де теж панувало монофізитство), і нагаша-нагашти, захопившися цією ідеєю, активізували війни за утвердження християнства в Аравії (де в цей час перемогли язичництво та іудаїзм).

Спираючися на підтримку Візантії (яка шукала союзників проти Сасанідів і нових шляхів для шовкоімпорту в обхід іранських монополістів), аксумський цар Калеб Елла-Ацбиха (перша половина VI ст.) остаточно завоював у 525 р. Південну Аравію і став зватися надалі царем “аксомітів і омеритів і Рейдана і сабеїтів”2 - тобто й ефіопів, і південноаравійців. Та через 10 років аксумський намісник в Аравії оголосив незалежність від нагаша-нагашта, а в 575 р. зухвалих африканців вигнали з Аравії перси. Ідея великої монофізитської імперії себе не виправдала.

Зовнішньополітичний удар тяжко вразив аксумську державність, а згубні для християнських торговців наслідки масштабних арабо-ісламських завоювань VII - VIII ст. остаточно підірвали міць, авторитет і єдність клаптикового монофізитського царства нагаша-нагаштів. Мусульмани розграбували й спалили Адуліс та перетяли купецькі шляхи аксумітів до Середземномор'я та Індії. Втративши значні торговельні прибутки, Аксум розгубив колишню військову міць, тож від його сюзеренітету швидко звільнилися колишні васали. Тепер уже аксуміти насилу стримували натиск нубійців, беджа й агау, а коли в ІХ - Х ст. в Ефіопії посилились іудейські та з'явились ісламські князівства (котрі перехопили контроль над міжнародною торгівлею), нагаша-нагашти потрапили у велику скруту. Результатом стали цілковитий занепад і загибель Аксумського царства в першій половині ХІ ст.

Нубія. Землі південніше Єгипту й північно-західніше Аксуму обіймала посушлива Нубійська пустеля, де з давніх-давен мешкали розрізнені племена нубійців, котрі антропологічно належали до ефіопської перехідної раси, хоча спілкувалися мовами ніло-сахарської мовної сім'ї. Глибинні землі пустелі були майже безживними, тому господарське життя нубійців напрочуд нагадувало єгипетські реалії й базувалося виключно на водах Нілу. Річка давала рибу, а її розливи зрошували та вдобрювали родючим мулом поля, створюючи умови для розвитку землеробства, тваринництва та рибальства. В часи давнини на цих землях (де зливаються Білий і Голубий Ніл) існувало могутнє Мероїтське царство (Куш), яке торгувало й воювало із стародавнім Єгиптом та первісними сусідами (протоефіопами на півдні, беджа на сході, сахарцями на заході), та в І ст. н.е. державі Мерое завдали відчутного удару римляни, а в IV ст. її добили навали кочовиків. Давнє Нубійське царство захиріло й розпалось у V ст. на три держави: Нобатію (північ), Мукурру (центр) та Алоа (південь), - в кожній з котрих панувало своє відгалуження строкатої великонубійської спільноти.

На світанку середньовіччя Нубія опинилася в обрії інтенсивної активності християнських проповідників, але на відміну від Аксуму успіх тут випав не лише на долю монофізитства. З розпадом Мероїтського царства в Мукуррі (столиця Стара Донгола) запанувало візантійське ортодоксальне халкедонітство, яке в 569/570 р. проголосили державною релігією центральнонубійського царства; в Нобатії (столиця Фарас) офіційною ідеологією в 543 р. прийняли монофізитство; а наймогутніше південнонубійське царство Алоа (столиця Соба) здійснило перехід у монофізитське християнство після тривалих вагань і хитань у 580 р.

Кожне з трьох царств претендувало на право стати возз'єднувачем Великонубійської держави. До середини VII ст. криваві нобато-мукуррські та мукурро-алоанські зіткнення, ускладнені релігійними халкедоніто-монофізитськими суперечностями, не змогли змінити в регіоні політико-ідеологічний статус-кво. Проте після завоювання в середині VII ст. Єгипту арабами над християнськими царствами Нільського басейну нависла загроза мусульманського поневолення, що спонукало нубійські племена до єднання. Першими в 630 - 640-х роках, заплющивши очі на релігійні розбіжності, об'єдналися Нобатія й Мукурра. Возз'єднане царство дістало назву Нубія (столиця Стара Донгола), державною релігією тут було м'яке ненав'язливе християнство, а лідером - “великий цар” (уру - тотальний деспот і диктатор, який вважався власником не тільки всіх земель країни, а й самого життя своїх підданих, а також монопольно контролював усю зовнішню торгівлю). В управлінській роботі йому допомагала Державна Рада у складі християнських єпископів і теологів та централізований чиновницький апарат (створений з урахуванням родоплемінних реалій), а царська влада успадковувалася сином сестри правлячого уру.

Політичне возз'єднання не змінило господарський устрій країни. Завдяки нільським розливам нубійці продовжували практикувати самозрошувальне землеробство (просо, дурра, банан, лимон, виноград, фінікова пальма), пасли рогату худобу та здійснювали внутрішній натуральний обмін, платили царю ренту-податок і в разі потреби служили у війську. На експорт уру гнали захоплених у війнах рабів, купуючи за них вино, тканини, пшеницю й сочевицю, які розподіляли серед владної верхівки згідно з політичним рангом кожного. Невелику кількість військовополонених-невільників використовували також як домашніх слуг, євнухів, гаремних одалісок тощо.

Поступово на базі спільного наддіалектного говору склалася єдина літературна нубійська мова, для письмової фіксації котрої використовували або грецький алфавіт, або створену на базі коптського письма самостійну нубійську складову писемність із 29 знаків.

У 651/652 р. масштабну агресію проти нубійців здійснив арабський намісник Єгипту Абдаллах ібн Са'д, але битва біля столичної Донголи завершилася цілковитим розгромом мусульман, які нічого не змогли протиставити вправним нубійським лучникам (котрих за смертоносну цілкість араби прозвали “стрільцями по зіницях”). Результатом війни став арабо-нубійський договір про ненапад, торгівлю та дипломатичні відносини, хоча надалі перманентна прикордонна війна не припинялася століттями.

Постійні сутички виснажували нубійську економіку, а змагатися на рівних у війнах з могутнім халіфатом маленькій Нубії ставало дедалі важче, і на початку ІХ ст. на базі монофізитської спільності, культурно-господарської та мовної близькості в умовах постійної зовнішньої ісламської експансії відбулося возз'єднання Алоа й Нубії у Велику Нубію на чолі з уру Йоанном. З'явилася держава, котра вступила в смугу недовгого культурно-економічного й військово-політичного процвітання. Араби з подивом писали, що “селища нубійців упорядковані й родючі, багаті фініками, посівами й зеленню... Це сільський край, де є щільно розташовані селища й суцільні оброблені землі, з водами, що безперервно струмують від зрошувальних коліс Нілу...”3 Країна поділялася на 13 єпископств-намісництв. В армії з'явилася першокласна кіннота, а міста з багатотисячним населенням (Донгола, Фарас, Каср-Ібрім, Гебель-Адд, Соба) почали із центрів виключно адміністративної влади перетворюватися на спільноти ремісників і науковців. Переоцінивши свою міць, нубійці в 1171 р. навіть зважилися напасти на Єгипет, але непереможний султан Салах ад-дін ібн Айюб (1171 - 1193) відбив напад, а в 1172 р. військо його брата каральним ударом у відповідь розорило Донголу, знищило нубійську армію й вивезло в Єгипет десятки тисяч полонених, котрих мусульмани потім продали в рабство.

Знекровлена розгромом Нубія впала у внутрішню політико-династичну кризу, ускладнену періодичними єгипетськими навалами та посиленням ісламської пропаганди в регіоні. В 1323 р. за підтримки єгипетських мамлюків мусульманин Бершамбо став нубійським царем, кафедральний собор Донголи перетворили на мечеть, а в 1397 р. Нубія остаточно втратила незалежність, потрапивши під владу мамлюцького султана Єгипту Захіра (1382 - 1399). Останнім осередком християнства в регіоні залишилась Ефіопія.

Ефіопське царство. З падінням у VII ст. аксумської могутності центром ефіопської державності стали внутрішні райони Ефіопського нагір'я - край Амхара, господарська міць якого спиралася не стільки на прибутки від червономорської торгівлі (як в Аксумі), скільки на ресурси землеробства й тваринництва. З Х ст. найсильнішим християнським князівством нагір'я виглядала Ласта (де правила династія Загве), але в 1270 р. кривавими війнами та вдалою політичною орієнтацією на прямий союз з авторитетною монофізитською церквою гегемонію в краї Амхара захопив удачливий полководець і підступний дипломат Єкуно-Амляк (1270 - 1285). Його хитрий наступник негус (“цар”) Ягбиа-Цийон (Ягба-Сіон, 1285 - 1294), граючи на нубійсько-єгипетських суперечностях, заручився підтримкою каїрських султанів-мамлюків і залишив без могутнього союзника мусульманські державки Ефіопського нагір'я, а ефіопський християнський цар-войовник Амде-Цийон (Амда-Сіон, 1314 - 1344) силою довершив справу, почату вдалими дипломатичними ходами його попередників.

Амде-Цийон мобілізував на війну всі сили народу амхара, всі ідеологічні можливості монофізитської церкви, всі ресурси, накопичені попередниками; зібрав і озброїв тотальне народне ополчення, “що б'ється мечем, луком, з щитом, списами, дерев'яними піками, палицями із заліза”4. Армію не було чим годувати, і у випадку поразки християнське царство Ефіопії чекав крах, але перед таким ударом розпорошені ісламські та іудейські князівства нагір'я не вистояли.

На тих, хто здавався добровільно, Амде-Цийон просто накладав обтяжливу данину, але в разі опору терор переможців-християн був жахливим. Цілі племена поголовно вирізалися, а на їхніх землях утворювались мілітаризовані військові поселення амхара, які ставали базою подальших завоювань - і за 30 років безперервних воєн під владою ефіопського негуса опинилося все нагір'я до Червоного моря та Аденської затоки. Тоді ж була створена політична легенда про біблійне походження ефіопської правлячої династії від давньоєврейського царя Соломона - державницька доктрина, викладена в офіціозному трактаті “Кибра Негест” (“Книга царів”). На чолі молодої імперії стала династія з гордим іменем Соломонідів (1270 - 1974).

Ефіопія перших негусів являла собою рихле політичне утворення, базоване на принципах “полюддя”. Її очолював напівсакральний цар-воєначальник, який разом із дружиною, гаремом і двором-урядом пересувався по країні, збираючи данину, відбиваючи напади ворогів, придушуючи смути й розширяючи власні володіння. Постійної столиці негус не мав, а етнічною опорою його влади залишались амхара (хоча найчисленнішими народностями країни були агау та тиграй - нащадки аксумітів). Державною релігією вважалося монофізитство, але інші релігії (іслам, іудаїзм, язичництво тощо) не переслідувалися, і всі за умови політико-економічної лояльності могли молитися своїм богам. Мовою науки, культури й діловодства залишився вже мертвий на той час гєез.

Політика релігійно-ідеологічного індиферентизму дала змогу негусам спочатку уникнути внутрішніх катаклізмів, відстояти християнську державність, розширити кордони. Проте система “полюддя” робила Ефіопію аморфним політичним утворенням, і щойно династія Соломонідів закріпилася на троні, негус Зера-Якоб (1434 - 1468) розпочав масштабні реформи, спрямовані на створення міцної, повнокровно централізованої держави. Кривавим терором були знищені останні ісламські князівства нагір'я, реформований придворний ритуал (у плані обожнювання царя), статус державно-панівної здобула монофізитська церква, інститут князів-васалів замінили призначені центром намісники. Армію перевели на систему військових поселень, а в 1454 р. монастир Дебре-Бирхан став першою постійною столицею негуса. Для підтримання політичної стабільності була введена традиція ув'язнювати за гратами неприступної фортеці-в'язниці Гешен усіх царських принців (окрім офіційного спадкоємця - абетохуна, яким ставав переважно старший син негуса).

Реформатор Зера-Якоб прославився також як літератор, монофізитський теолог і меценат, на його правління припав розквіт місцевої художньої мініатюри на біблійні сюжети (“ефіопське відродження”).

Ефіопська державність зміцнювалася, реальністю ставали сумні для місцевих мусульман арабські пророцтва ХІІІ ст. щодо негуса, який є “найвеличніший з їхніх царів, і всі царства йому коряться та платять йому...”5. Зера-Якоб славився крутим норовом і жорстоко карав за будь-яку провину. Так, за носіння не належного за ранжиром одягу порушника спалювали живцем6.

Та навіть запроваджені такими методами, реформи Зера-Якоба виявилися нежиттєздатними в умовах надзвичайно строкатої поліетнічної та багатокультової імперії, де не було міст і внутрішнього ринку, а амхара залишались етнічною меншістю. Наступник реформатора онук Наод (1494 - 1508) писав чудові релігійні псалми, але значно поступався дідові жорстокістю й державними талантами, а масла у вогонь розбрату додали релігійно-династичні чвари чернечих монофізитських орденів кибат і тоуахдо, які бурхливо сперечалися щодо теологічного догмата про втілення Христа через “єднання” чи “помазання”. Релігійні гасла “помазання” стали ідеологією князів-сепаратистів Ласти, Тиграю та Годжаму, втомлених кривавим деспотизмом негусів (що додержувалися догмата “єднання”). Скористалися внутрішньохристиянськими чварами ефіопські мусульмани, котрі на початку XVI ст. знову відвоювали незалежність.

“І тому було велике пролиття крові й битва між усім військом царським, і не було кому зупинити їх... І поїдали князі ефіопські один одного, немов риби морські, і уподібнилися вони тваринам никаючим... Посилилися мусульмани... і захопили людей і худобу... відкрите було погублення країни Ефіопської”7.

Християнська імперія в Ефіопії опинилася на краю загибелі, коли на престол сів негус-войовник Гелаудеуос (Клавдій, 1540 - 1559). Шукаючи союзників, він уклав союз із португальцями (“братами в християнстві”) і спільними зусиллями розтрощив місцевих мусульман. Ефіопська армія отримала вогнепальну зброю, а її кордони були відновлені. Проте порти Червоного моря окупували турки-османи, гавані Аденської затоки захопили португальські “союзники”, а з півдня на країну ринула навала первісних племен оромо - войовничих напівосілих кушитомовних скотарів, що сповідували поганські культи, а своїм юнакам дозволяли одружуватися лише після вбивства ворога. Перемогти на трьох фронтах Гелаудеуос не міг, і в 1559 р. “загинув цар наш Клавдій у битві”8 з язичниками-оромо. Протягом сорока наступних років ефіопи крайнім напруженням сил вигнали турків, проте війни з оромо завершилися поразкою_ - і в імперії почався період перманентних усобиць, воєн, бунтів та церковних суперечок.

Поява в країні португальців активізувала католицьку пропаганду в регіоні, яку спочатку недалекоглядно дозволив Гелаудеуос, але вже в XVII ст. цілковита неможливість католицько-монофізитського співіснування стала очевидною.

Ще в 1177 р. папа римський Александр ІІІ прокляв ефіопських царів як “лжецарів і хвастунів”9. Тепер, спираючися на гармати португальських піратів, місіонери-єзуїти діяли ще агресивніше. В 1604, 1622 і 1628 - 1632_рр. Ефіопію вразили справжні релігійні монофізито-католицькі війни, і в 1632 р. схильний до католицизму негус Суснийос (Сісінній, 1607 - 1632) був скинутий з престолу, а його прибічники - знищені. “І тоді повернув цар віру александрійську указом, що проголошував: “Хай повернеться віра і хай воцариться Фасіль, син мій! Я ж утомився, негідний і хворий”10.

Новий ефіопський імператор Фасіль (Фасілідес, Василід, 1632 - 1667), жертвуючи європейськими союзниками, поновив позиції монофізитства, вигнав із країни всіх єзуїтів, а потім і цілком закрив Ефіопію для європейців. Незгодних єзуїтів прилюдно повісили у вербну неділю, після чого європейцям заборонили в'їзд до Ефіопії під загрозою смерті. Ефіопія стала на шлях цілковитої самоізоляції.

У 1636 р. був заснований Гондер - нова столиця й одночасно перше місто Ефіопії, в архітектурі якого дивовижно переплелися риси місцевого та португальського стилів.

Ізоляціоністи спробували врятувати імперію виключно опорою на внутрішні ресурси, тому зосередили зусилля на інтенсифікації рільництва й тваринництва та “вдосконаленні” (тобто ужорсточенні) податкової системи. Державні чиновники тепер упритул зайнялися господарюванням, безпосередньо керуючи сівбою й удобренням полів, збиранням урожаю й випасом худоби, плануванням і звітуванням. Невмолимий податковий тягар передбачав централізовану державну десятину, натуральний податок на утримання місцевих органів влади, відробіткову повинність на централізоване спорудження фортець, мостів, шляхів, палаців тощо (кожен четвертий день цілорічно!), а також дерго - обов'язок безкоштовно забезпечувати їжею та притулком усіх “служивих людей царя” в дорозі.

З метою оздоровлення фінансів збільшили митні збори з купців, а для економії коштів усю книжкову науку остаточно віддали на відкуп вільним книжникам - дабтара (дебтера, які жили тим, що заробляли, без державного чи церковного фінансування). Та незважаючи на режим жорсткої економії автаркія болісно вдарила по ефіопському господарству. Життєвий рівень падав, звичними стали голод та епідемії, а країну заполонили банди болед (“вільних розбійників”). Влада вдалася до терору, м'яким покаранням почало вважатися відрубування кінцівок. Проте без солі, вогнепальної зброї, сталевих виробів (ефіопські ковалі не вміли гартувати залізо) та прянощів (які виконували функції й консерванта, й дезінфектора) жити ставало дедалі важче. До того ж південний схід країни Соломоніди остаточно втратили (там надалі хазяйнували жахливі оромо).

Самоізоляція виявилася не кращою від католицької експансії, й монофізитська Ефіопія почала розвивати мирну торгівлю з турками, арабами та індійськими “Великими Моголами”, та постало питання: що продавати? Корисних копалин в Ефіопії мало, ремесла й сільське господарство ледве-ледве забезпечували внутрішні потреби, а від науки, переведеної на цілковите самофінансування, багато не дочекаєшся. І коли на престол Гондера сів Іясу І (1682 - 1705), він обрав єдино можливий вихід - работоргівлю.

Негус Іясу І виявив себе видатним правителем.

“У своїй мужності був він грізним, як лев, і міцним, як мідь, перед усіма... І не було такого, хто б не боявся... грізного приходу його...”11, “перед котрим мудрість наймудріших виглядає як краплина роси перед відром”12.

Терором і залякуванням, обіцянками й хитрими династичними шлюбами Іясу І припинив усобиці, упорядкував побори, налагодив вигідні торговельні контакти з мусульманами, ввів чітку ієрархію вельмож у Центральній Раді, обмежив повноваження вищих ієрархів монофізитської церкви й, зосередивши абсолютну владу, кинув останні сили своєї 10-мільйонної імперії на работоргівлю. Сусіди півночі й півдня не змогли вистояти перед оснащеною вогнепальною зброєю ефіопською армією, якій допомагали турецькі інструктори - і сумні каравани з десятками тисяч полонених невільників потягнулися до портів Червоного моря й Аденської затоки, на будівельні майданчики та криваві центри “виробництва євнухів” (останні користувались особливим попитом в ісламських країнах). У самій Ефіопії кількість рабів сягнула 3 - 4 млн осіб (і це в країні з 10-мільйонним населенням!), і щорічно тисячі йшли на експорт туркам і арабам. Фінанси процвітали, а Іясу І прозвали Великим.

Та кров породжує кров. Ворогами Ефіопії стали всі її сусіди. Мілітаризована економіка втратила останні ресурси для самозабезпечення. Зовнішні джерела работоргівлі швидко вичерпувалися, і на початку XVIII ст. дійшло до розвалу.

У 1705 р. проти Іясу І Великого збунтувався син Текле-Хайманот, у негуса померла улюблена дружина, в країні спалахнула епідемія моровиці, а сам імператор тяжко захворів на гонорею. Все це доконало нещасного Іясу, і в 1705 р. він зрікся престолу на користь бунтівливого сина. Вдячний спадкоємець у 1706 р. знищив величного екс-імператора, його самого зарізали за батько- та царевбивство в 1708 р. Країну роздирали релігійно-сепаратистські чвари на тлі поновленого церковного розколу, а престиж Соломонідів так занепав, що після дивовижно швидкої смерті негуса Феофіла (1711) престол захопив баджеронд (“міністр економіки”) Юст - людина не царського роду. Після чергового перевороту Юстові в 1716 р. відрубали ноги (від чого він помер), наступного імператора Давида ІІІ отруїли в 1721 р. і т.д.

Негуси контролювали лише столицю, провінційна знать воювала вся проти всіх, у країні лютувала епідемія віспи, а неврожай і голод стали вічними супутниками хронічно хворої ефіопської економіки, чиї традиційні східні порядки остаточно вичерпали свій ресурс. Від європейського колоніального поневолення Ефіопію врятували лише послідовна політика на самоізоляцію від Заходу, крайня жорстокість ефіопів щодо чужинців-європейців, а також відсутність у Заходу життєвої заінтересованості в оволодінні країною з бідними природними ресурсами, хижим населенням і браком зручних бухт. Проте для більшості ефіопів колапс постсередньовіччя виявився ненабагато кращим від злодіянь колонізаторів.

Міста-держави східного узбережжя Африки. Задовго до нашої ери на східноафриканському узбережжі Індійського океану з'явилися торговельні факторії арабських купців. Спочатку це були невеличкі форпости мореплавців і торговців, та в VII ст., коли політико-релігійні війни змусили велику кількість арабів і персів покинути батьківщину, колишні поселення перетворилися на справжні купецькі міста - Ламу, Малінді, Геді, Момбаса, Ванга, Танга, Пангані, Занзібар, Дар-ес-Салам, Кілва, Мозамбік, Куа, Софала тощо. Слідом за виходцями із Західної Азії прибули індійці, а в XV ст. в Африці з'явилися китайці.

Політичну владу в містах тримала арабомовна купецька верхівка, що займалася посередницькою спекулятивною торгівлею між внутрішніми районами Африки й усім ісламським світом Індійського океану. Пронозливі торговці придбали в африканців золото, залізо, мідь, слонову кістку, ріг носорога, пальмову олію, панцирі черепах, мангрову деревину, страусове пір'я та рабів (за часи середньовіччя звідси було вивезено не менше за 1 млн “голів”) і продавали арабам, персам, туркам, індійцям, китайцям, індонезійцям та іншим бажаючим, а на обмін завозили для африканців внутрішніх районів континенту списи, сокири, мечі й шила з Аравії, скло Персії, коштовності та тканини Індії, шовк і порцеляну Китаю. Цінова різниця щедро годувала міста.

Чиста спекуляція приносила місцевим арабським купцям шалені бариші, але ходити в глиб Африки вони боялися, тому на сухопутних шляхах континенту в них з'явилися темношкірі партнери, які здійснювали торговельні операції між глибинними районами Африки та океанічними портами, де сиділи могутні посередники. Звали їх суахілі (від араб. сахель - “берег”), а спільною мовою чорних бізнесменів стала строката сукупність бантумовних, арабських, індійських, перських і малайських слів, до яких із часом додалися шари португальської та турецької лексики. Називалася ця мова також суахілі, а її писемністю була арабська в'язь.

Вісім століть процвітали східноафриканські торговельні міста-факторії. Вони забудовувалися “високими й ошатними кам'яними спорудами з широкими вулицями... Жінки одягнені в чудовий шовк і носять на собі багато золота... Тут... завжди багато кораблів... ряснота продуктів харчування. Тут є чудові курдючні вівці, багато корів, курей і надзвичайно великих кіз, багато рису й пшона, багато апельсинів, солодощів і гіркого пива, лимонів, індійського інжиру та найрізноманітніших овочів, а також дуже хороша питна вода”13.

Та, незважаючи на спільність мови й релігії, купецькі міста Східної Африки не утворили єдиного політичного союзу. Кожне портове місто залишилося самостійним, а державний устрій купецьких державок репрезентував весь політико-правовий спектр (від деспотичних султанатів до демократично-олігархічних республік). Причиною політичної роздробленості була відчайдушна конкуренція, яку підхльостували фантастичні прибутки; тому коли наприкінці XV ст. в регіоні з'явилися португальці, сугубо мирні, надзвичайно багаті, проте військово безсилі купецькі міста не зуміли організувати належний опір значно біднішим, але добре озброєним європейським колонізаторам. Одне за одним міста узбережжя зазнали варварського розгрому й грабунку, що супроводжувалося цілковитим розвалом караванно-океанічної торгівлі.

200 років португальці хазяйнували на східному узбережжі Африки, але відбудувати прибуткові транзитні шляхи не змогли, бо замість торгівлі надавали перевагу піратству й грабуванню, власних товарів майже не мали, а караванну торгівлю з внутрішніми районами Африки (звідки йшли золото, слонова кістка, раби та інші експортні товари) зламали, не створивши нічого нового. Наприкінці XVII ст. на тлі загального ослаблення Португалії та зміцнення військової сили арабського султанату Оман (базою якого в регіоні став острів Занзібар) мусульманам поталанило вибити португальців із портів Східної Африки, але відродити колишню велич арабські торговельні міста вже не встигли. Масштабна криза, що вразила традиційні суспільства Сходу на рубежі XVII - XVIII ст., позбавила їх щедрих покупців, а те, що недограбували європейці, доруйнували войовничі первісні племена африканців зімба, чия навала поставила хрест на надіях щодо цивілізаційного відродження регіону в межах традиційних порядків. Східноафриканське узбережжя остаточно перетворилось у XVIII_ст. на культурно-економічну руїну, й епітафією його колишній могутності стали сумні рядки анонімного поета:

“Таракан, крилами шумлячи, пролітає пустими залами;

Де збирались вельможі, цвіркун пронизливо верещить”14.

--------------------------------------------------------------------------------
1Африка: Взаимодействие культур. М., 1989. С.57.
2Надписи ранних царей Аксума / Пер. с эфиоп. Г.М.Бауэра // История Африки в древних и средневековых источниках: Хрестоматия. М., 1990. С.178.
3Ибн Хаукал. Книга облика Земли / Пер. с араб. Л.Е.Куббеля // Там само. С.285.
4Сказание о походе царя Амда Сиона / Пер. с эфиоп. Б.А.Тураева_// Там само. С.336.
5Ибн Васиф Шах. Большая книга чудес // Арабские источники ХII - XIII веков по этнографии и истории Африки южнее Сахары / Пер. с араб. В.В.Матвеева и Л.Е.Куббеля. Л., 1985. С.92.
6История царя Баэда Марьяма // Абиссинские хроники XIV - XVI_вв._/ Пер. с эфиоп. Б.А.Тураева. М.; Л., 1936. С.99.
7Эфиопские хронографы и житийная литература / Пер. с эфиоп. С.Б.Чернецова // История Африки в древних и средневековых источниках. С.406 - 407.
8Цит. за: Платонов В.М., Чернецов С.Б. Эфиопская рукописная книга_// Рукописная книга в культуре народов Востока: В 2 т. М., 1987. Т.1. С.209.
9Ланге П.В. Континент коротких теней: История географических открытий в Африке / Пер. с нем. М., 1990. С.96.
10История царя царей Аэлаф Сагада // Эфиопские хроники XVII - XVIII вв. / Пер. с эфиоп. С.Б.Чернецова. М., 1989. С.4.
11Житие царя нашего честного именем Иясу // Там само. С.269.
12История царя царей Адьям Сагада // Там само. С.66.
13Цит. за: Шинни М. Древние африканские государства / Пер. с англ. М., 1982. С.79.
14Цит. за: Там само. С.82.


ПОИСК ПО САЙТУ

НЕ ПРОПУСТИТЕ!

Животный мир Африки


Африка: обои на рабочий стол



© www.africa.org.ua 2007-2019. При использовании материалов сайта, ссылка на www.africa.org.ua обязательна.
По всем вопросам пишите на varbane@gmail.com . Политика конфиденциальности