ИСТОРИЯ АФРИКИ

- древний мир
- средние века
- новая и новейшая история
- история отдельных стран

ГЛАВНАЯ - ИСТОРИЯ - СРЕДНИЕ ВЕКА

ИСТОРИЯ СУДАНА В СРЕДНИЕ ВЕКА

- Західний Судан на початку середніх віків
- Гана
- Малі
- Сонгай
- Центральний Судан на світанку середньовіччя
- Канем
- Борну


Західний Судан на початку середніх віків. З давніх-давен Західний Судан заселяли осілі мандемовні племена негроїдів-землеробів, які, використовуючи технологію самозрошувального рільництва (завдяки розливам річок Нігер та Сенегал), вирощували різноманітні сорти проса, квасолю, дурру, цибулю, кавуни, огірки й гарбузи, ловили рибу, полювали на антилоп, жирафів, слонів і бегемотів та торгували з північними сусідами. Продавали вони золото й рабів, а купували вкрай необхідну суданцям сіль.

У жаркому кліматі Судану людина сильно потіє, й організм втрачає з потом воду й сіль. Від спраги рятувала вода річок і колодязів, але в знесоленому організмі “від такої спеки кров загниває, тому люди вмирали б, якби не сіль”1, яка була для суданців воістину умовою життя, продуктом, без котрого люди загнивали живцем, проте своїх родовищ солі в Судані майже не було. Купці Середземномор'я давно дізналися про цю особливість регіону і почали ходити караванами в Судан, продаючи неграм сіль і коней за шаленими цінами (кінь коштував 9 - 14 рабів, а сіль іноді міняли на золото за курсом 1:1!).

Труднощі тримісячного караванного переходу через Сахару були величезними. Арабський історик Якут ар-Румі (1179 - 1229) свідчив: “Воду купці везуть... у бурдюках і пальмових стовбурах. Вони їдуть і бачать, що вона зіпсувалася... від води... залишилася лише рідка консистенція; і везуть вони воду... і п'ють самі й поять своїх верблюдів. Спочатку від того, що вони п'ють, змінюється їхній темперамент; і особливо хворіють ті, хто раніше не мав звички до пиття цього... І коли висихає та вода, що є в них у пальмових стовбурах, а мандрівникам бракує води, вони вбивають верблюда, п'ють невеликими ковтками те, що міститься в його животі... і швидко йдуть з великими тяготами”2.

До нестачі води та їжі треба додати здирство войовничих сахарських кочовиків - берберів-туарегів, котрі збирали “належну частку з тих, хто їде повз них у торговельних справах - з кожного верблюда й з кожного в'юка; так і з тих, хто повертається із золотим піском із країни чорних”3. І купці платили, бо без дозволу туарегів пройти пустелю годі було й думати. Іноді бербери грабували каравани, та, як правило, задовольнялися даниною, що давала їм постійний прибуток, за який “леви пустелі” купували в осілих народів зерно й ремісничі вироби. Не треба забувати також про змій і скорпіонів, а далі на південь - про левів, тропічні хвороби, крокодилів, носорогів та муху цеце. Проте кількість бажаючих здійснити смертельний марафон не зменшувалася: аж надто великим був бариш. Купці Середземномор'я везли на продаж скло, мідні прикраси, сіль і коней, а поверталися з мішками золота й табунами рабів.

Спочатку берберів задовольняла роль статиста, що паразитує на золото-соляній спекуляції, та в III - IV ст. заінтересованість у захопленні прибуткових караванних транссахарських шляхів виявили римляни, яким хронічно бракувало грошей. Зусиллями Максиміана (III ст.) та Феодосія (IV_ст.) частина берберів була знищена або поневолена, та прорватися через безкраї піски Сахари римляни не зуміли, а більшість туарегів відійшла під тиском агресора на південь і осіла в межиріччі Сенегалу й Нігеру, де мешкали розрізнені рибальсько-землеробські племена мандемовних негроїдів сонінке. Пришельці поневолили місцеве населення і панували тут кілька століть, але з 30-х років VIII ст. ці території викликали інтерес арабів. У війнах з мусульманами міць берберів ослабла, і приблизно 770 р. в країні стався державний переворот, унаслідок якого до влади в нігеро-сенегальському межиріччі прийшла династія Сараколлє - виходці з народу сонінке. Так наприкінці VIII ст. утворилася перша могутня західносуданська імперія - Гана (770 - 1076).

Гана. Основою могутності ганського володаря, який мав два пишних титули - тунка (“цар”) і каямага (“володар золота”), - справді стало золото. Проте власних великих золотоносних родовищ на теренах самої Гани не було: основне джерело золота в регіоні становив край Вангара, розташований південно-західніше Гани вздовж лівого берега Сенегалу.

“Країна Вангара, - писав арабський історик аль-Ідрісі (1100 - 1165),_ - це країна золота, відома його багатством і хорошою якістю... В серпні спека стає нестерпною, а Ніл (р.Сенегал) виходить із берегів і розливається... Потім вода починає відступати... і спадати, всі, хто є в країнах Судану, кидаються... на пошук золота... і жоден не залишається без здобичі”4.

Та, володіючи багатющими родовищами золота, вангарці не мали солі, яку отримували тільки від арабських купців_ - і ті йшли через пустелю трьома караванними шляхами.

1. Із Сіджілмаси (Марокко) через Тегаззу (де посеред пустелі Сахари видобували сіль) і далі через Гану в золотоносну Вангару.

2. Із Тріполітанії через сахарські оазиси Гадамес і Гат до східного крила закруту Нігеру (де розташовувалося торговельне місто Гао), звідки один шлях ішов на Гану, інший_ - до озера Чад (до держави Канем).

3. Від Єгипту діагонально через усю Сахару до Гани, проте цей третій шлях поступово зник, бо “безупинні вітри накидалися на каравани й поодиноких подорожніх... і згубили не один караван і не одного подорожнього... І... народи відмовилися від того шляху, полишили його та почали їздити дорогою до Сіджілмаси”5.

А що Гана? Її верхівка жила, по-перше, митними зборами з купців за транзит, забираючи “динар золота при ввозі в країну й два при вивозі”6 з кожного в'юка, а по-друге - експортом рабів, яких ганська армія захоплювала в кривавих набігах на південних сусідів - первісні племена ламлам (“м'ясо” - так араби зневажливо називали чорних невільників).

Шалені прибутки дали змогу тунка утримувати 200-тисячне військо (40 тис. вояків-лучників), щорічно купувати сотні коней (які швидко вмирали від несприятливого клімату) й цілком звільнити всіх сонінке від податків. На відміну від політичної верхівки більшість сонінке мирно займалися землеробством, тваринництвом, рибальством, ткацтвом і металообробкою в межах замкненого натурального господарства.

Розквіт Гани припав на ІХ - першу половину ХІ ст., коли каямаги об'єднали під своєю владою все межиріччя, експортували 2 млн (!) рабів і захопили наприкінці Х ст. берберське місто Аудагост - форпост на кордоні Сахари й Судану. Населення ганської столиці Кумбі-Сале зросло до 30 тис. мешканців.

Офіційно імперією керував тунка, престол успадковував син його сестри, але поступово владу узурпував ганський “великий візир” тунка-лемінне (“дитина царя”). Панівною релігією в імперії, незважаючи на постійні торговельні контакти Гани з мусульманським світом, залишалось язичництво, яке включало обожнювання царів, “віру магів і шанування істуканів”7, священних дерев і гаїв з масовими жертвопринесеннями для померлих владик, з котрими в могилу закопували тіла забитих слуг і жертовних тварин, насипаючи зверху куполоподібні кургани.

Захоплення Аудагоста стало найгучнішою перемогою Гани, та цим завоюванням тунка яскраво продемонстрував свої агресивні наміри щодо туарегів, у яких каямага намагався тепер перехопити контроль над транссахарською караванною торгівлею, щоб позбутися агресивних, жадібних і абсолютно зайвих для купців посередників. Стало зрозумілим, що неодмінною умовою збереження незалежності берберів є єднання для відсічі сонінцькій агресії, перед якою в розрізнених племен шансів вистояти не залишилося.

Об'єднувачем туарезьких сил, рятівником сахарських кочовиків і могильником ганської могутності стала держава Альморавідів (1050 - 1146) - об'єднання берберських племен під прапором суннітського ісламу. В 1054 р. Альморавіди відбили в сонінке Аудагост, а через 20 років остаточно завоювали Гану. Піхота каямаги не витримала удару туарезьких вершників, і в 1076 р. Альморавіди здобули штурмом і дощенту зруйнували Кумбі-Сале. Городян продали в рабство, тунка Менен під тиском переможців прийняв іслам і зобов'язався платити Альморавідам данину. Золотоносні копальні ненадовго опинилися в руках берберів, але несприятливий клімат швидко змусив сахарців покинути негостинні землі Судану.

Перша велика західносуданська імперія впала, та потреби цілісного торговельно-економічного комплексу штовхали суданців до нового возз'єднання. Політична нестабільність зробила небезпечними караванні шляхи, без північноафриканської солі вижити суданці не могли, а “царство Гани послабшало, і влада їхня зійшла нанівець”8. На початку ХІІІ_ст. претензії на гегемонію в регіоні заявив вождь народу сосо Сумаоро Канте, який вдруге захопив і спалив Кумбі-Сале, після чого “царство Гани розпалося, і над ним запанували сусідні з ними мешканці сосо з числа чорних народів: вони поневолили тих і всіх примусили схилитися перед собою”9. Але новим володарем Західного Судану Сумаоро Канте не став, бо починалась “ера великого Малі”.

Малі. Корінні землі держави Малі становили верхів'я р._Нігер південніше Гани, де мешкав інший мандемовний негроїдний народ - малінке. Основою господарського життя малінке було мотичне рільництво (дурра, бавовник, екзотичний злак фоніо, рис, пшениця), мисливство й тваринництво (коні, віслюки, мули, корови, вівці) відігравали допоміжну роль, а первинним осередком їхньої соціальної організації залишалася велика патріархальна родина, котра, крім родичів, включала вільновідпущеників (дьонгорон) та рабів як колективну власність усієї сім'ї. Верховні вожді малінке походили з місцевого роду Кейта й мали титул манса (“цар”), проте панівний прошарок малійського суспільства, хоч як це дивно, складався зовсім не із самих малінке.

Фінансову базу царського уряду становили податки з підданих, данина з васалів і власна розробка скромних золотоносних покладів, а опорою центральної влади були армія та чиновницький апарат, що формувалися виключно (!) з царських рабів та вільновідпущеників (на кшталт єгипетських мамлюків). Будучи рабами манси, вони професійно служили за державну платню, що спочатку гарантувало вірність і відданість чиновників та вояків своєму “благодійникові”.

Довгий час усі малінке залишались язичниками. Берберська навала кінця ХІ ст. змусила мансу та їхнє оточення прийняти іслам, але більшість підданих-простолюдинів залишилася вірною поганським богам.

Засновником Великого Малі вважається манса Сундьята Кейта, який після остаточного розвалу Гани очолив боротьбу малінке проти вождя народу сосо Сумаоро Канте за гегемонію в Західному Судані. Вирішальна битва сталась у 1235 р. на березі Нігеру біля поселення Кріна (південніше Кумбі-Сале). Військо сосо було знищене, полонених продали в рабство, а сам Сумаоро Канте таємниче зник.

Після Крінської перемоги Сундьята швидко захопив контроль над нігеро-сенегальським межиріччям, але наслідки 150-річної політичної анархії виявилися смертельними для ганської спадщини. По-перше, хронічна нестабільність відштовхнула купців, порушила караванні зв'язки Вангари з Північною Африкою, а по-друге - набув відомості новий золотоносний район Біто, розташований у межиріччі річок Біла й Чорна Вольта південніше від закруту Нігера (на схід від Малі, на півночі сучасної держави Гана). Все це спричинило перенесення центру суданської золото-соляної торгівлі з межиріччя до нігерського закруту, де утворився “золотий трикутник” купецько-транзитних міст - Дженне, Томбукту й Гао. А коли на сході від “трикутника” відкрили колосальні родовища міді (край Такедда), стало очевидним, що для гегемонії в Західному Судані потрібні не землі колишнього царства каямаги, а контроль над закрутом Нігеру. Останньою важливою акцією Сундьяти було заснування у верхів'ях Нігеру нової малійської столиці Ніані (6_тис. будівель), після чого славетний манса чи то помер у 1250 р., чи то випадково загинув на полюванні від сліпої стріли в 1255 р.

Наступні малійські володарі кинули всі свої сили на завоювання нових вузлових центрів золото-соляної торгівлі. Розпорошені сусіди не вистояли перед ударами професійного війська рабів-гвардійців манси, і після кривавої та виснажливої війни, що тривала 50 років, міста “золотого трикутника” були поневолені царями Ніані. За правління манси Сакури Кейта (1285 - 1300) єдність західносуданської торговельно-транзитної імперії відновилася, але в значно більших порівняно з Ганою масштабах - тепер, крім межиріччя Сенегалу й Нігеру, Велике Малі охопило весь нігерський закрут.

Розквіт Малі припав на царювання Муси І (1312 - 1337) та його брата Сулеймана (1341 - 1360), коли влада манси охопила територію від Гао до Атлантики й навіть частина берберських кочовиків сплачувала йому данину. Протягом століття в Західному Судані не знаходилося сили, яка б могла вистояти перед натиском організованої та вимуштруваної рабської гвардії манси, а монополія в політиці зробила правителя Малі (як і свого часу ганського тунка) “володарем золота”. Податки з підданих, данина з васалів, експорт рабів і золота збагачували царські фінанси, манси щедро платили своїм горлорізам, а ті справно служили “хазяїну”. Навіть імпорт північноафриканської солі й ремісничих виробів не міг похитнути фінансову стабільність режиму.

Шоком для ісламського світу та Європи стало ходіння на прощу манси Муси І до Мекки, яке він як правовірний мусульманин-сунніт здійснив у 1324 - 1325 рр.

Такого Близький Схід ще не бачив. Муса виступив з Ніані в супроводі величезного почту (8 тис. рабів-вояків, 9 тис. рабів-слуг) і віз із собою 100 в'юків золота по 3 кінтари кожен (загалом 12,7 т золота!). Щедрість Муси в Каїрі настільки знизила курс золота, що він поновився в Єгипті лише через 12 років, а в Мецці манса роздав як милостиню 20 тис. (!) золотих. Міжнародний резонанс цього хаджу був таким великим, що в ісламських хроніках почали писати: “Малі... - обширна країна й велика земля, з містами й селищами. І рука султана Малі простягнута над усім із суворістю й владністю... Малі вміщує майже 400 міст, а земля його щедротна благом”10. А в Європі на португальських картах Африки з'явилося таке визначення манси: “Це негритянський володар на ім'я Муса Малі, володар негрів Гвінеї. В його країні так багато золота, що він найбагатший та найшляхетніший цар у світі”11. Та вже за правління Сулеймана (1341 - 1360) у країні з'явилися перші ознаки політико-соціальних негараздів.

У доісламському Малі дружина манси вважалася майже рівним своєму чоловікові співволодарем, бо часто-густо була його рідною сестрою. Навіть іслам не одразу зламав реліктову політичну традицію матріархату, але поступове посилення позицій мусульманської релігії в Малі давалося взнаки. Манси рідко офіційно одружувалися з власними сестрами, і посада цариці втратила колишню політичну вагу. “Традиціоналісти” не змирилися, і наприкінці царювання Сулеймана Кейта його спробувала позбавити влади цариця-дружина Каса (“цариця”) - його кузина й співправителька. Заколот розкрили, Касу Сулейман ув'язнив, “а замість неї поставив іншу свою дружину - Бандью; проте та не належала до числа царських дочок. Люди багато про це говорили й засуджували вчинок Сулеймана”12.

Другою причиною негараздів виявилася відсутність чіткого правила наслідування малійського престолу, що залишалося чудовим грунтом для двірцевих переворотів.

Проте вирішальним чинником занепаду влади манси стала рабська гвардія, котра (як преторіанці Стародавнього Риму, мамлюки Єгипту або гулями Багдада) почала міняти правителів на власний розсуд. Масла у вогонь додав манса Марідьята ІІ (1361 - 1375) - сатрап і деспот, який захопив престол шляхом кривавого перевороту, безглуздо прогайнував багатства, накопичені попередниками, а потім захворів на сонну хворобу після укусу цеце, промучився два роки та помер в апатичному сні, остаточно втративши контроль над країною.

З ослабленням військово-політичної та фінансової могутності володарів Ніані від Малі швидко відпали всі васали, а за відсутності власних золотоносних родовищ манси миттєво розгубили залишки колишнього авторитету. З перенесенням центру золото-соляної торгівлі в “золотий трикутник” нігерського закруту цілком природно саме сюди перейшла й політична гегемонія в регіоні. Починалась епоха третьої великої імперії Західного Судану - держави Сонгай.

Певний господарський ренесанс пережило Малі в 1430-х роках, коли на західносуданському узбережжі Атлантики з'явилися португальці, які обмінювали золото на колоніальні “брязкальця”. Караванні шляхи до португальських прибережних факторій проходили через Малі, але в XVII_ст. навали народу мосі зі сходу та кочовиків фульбе з півночі довалили державність малінке - і наприкінці століття від могутньої імперії клану Кейта залишилося кілька поселень на схід від нігерського початку.

Сонгай. Вождівство Сонгай склалось у VII ст. у східній частині великого закруту Нігеру. Тоді ж заснували місто Гао, куди у 890 р. перебрався сонгайський володар. Етнічною основою майбутньої імперії став народ сонгай (землероби, рибалки та мисливці), мову якого досі не можуть віднести до жодної мовної сім'ї.

Посилення раннього язичницького Сонгаю припадає на ІХ ст., коли араби назвали його “найвеличнішою державою чорних, найславнішою з них долею і найбільшою з них ділами... Багато царств йому підкоряються та визнають його зверхність...”13. Проте могутність ця виявилася досить відносною, бо у ХІІ ст. під загрозою альморавідської навали сонгайські правителі (сонні або ши) прийняли іслам, а з кінця ХIII ст. опинилися у васальній залежності від Малі. Тільки з ослабленням імперії манси на рубежі XIV - XV ст. сонгайцям пощастило відновити цілковиту незалежність.

Різке посилення влади Сонгай пов'язане з правлінням сонні Алі Бер (Алі Великий, 1464 - 1492), котрий виявив себе непереможним і вкрай жорстоким завойовником. “Був він непереможним і не повертався з жодної землі, не розоривши її. Військо його ніколи не зазнавало поразки: був він переможцем, а не переможеним”14. У 1469 р. ши Алі Бер захопив Томбукту, в 1471 р. - Дженне, а в 1483 р. відбив напад народу мосі (котрі теж претендували на “малійську спадщину”).

Секрет його перемог полягав не лише в талантах полководця. Опір сусідів паралізувала печерна жорстокість кривавого сонгайського володаря, який сповідував крайній хариджизм, а тому лютував і проти язичників, і проти мусульман-суннітів. “Він наказував кинути малюка в ступку, а матері наказував його товкти. І мати товкла дитину живцем, і його згодовували коням. Був ши Алі розпутним і порочним... А скільки він зруйнував селищ! Їхніх мешканців він убивав полум'ям, піддаючи людей стражданню в різних тортурах: то палив вогнем і вбивав їх, то споруджував будинок на живій людині, і та вмирала під будинком, то розпорював живіт живій жінці та виймав її зародок”15 і т.д.

Величезну армію Алі Бера підтримував колосальний річковий флот (400 кораблів).

Терором та воєнними перемогами Алі Бер більше ніж на століття утвердив гегемонію Сонгай у Західному Судані, проте доля не дарувала йому злодіянь, перед якими меркли звірства Чінгіс-хана, Тимура та Чжу Юаньчжана, разом узяті. Повертаючись у 1492 р. з чергового походу, сонні Алі потонув під час переправи через річку Нігер, а його сина-спадкоємця Баро через чотири місяці розгромив і скинув з престолу головком сонгайської армії, міністр оборони аскія (“маршал”) Мухаммед Туре (1493 - 1529), що став засновником другої сонгайської династії. (За іронією долі Мухаммед І Туре був сонінке за національністю, тобто походив з народу, що панував у першій великій “імперії золота” - Гані.) Надалі царі нової Західносуданської імперії мали титул аскія.

За 37 років свого правління аскія Мухаммед здійснив безліч походів і здобув десятки гучних перемог, утворивши грандіозну Сонгайську імперію, що охопила землі від річки Кадуна (Центральний Судан) і соляних копалень Теказзи (центр Сахари) до Атлантики. Поневолених ворогів аскія палив, морив голодом, живцем заривав у землю, але внаслідок кривавих перемог Західний Судан уперше, крім золота й рабів, отримав власну сіль, ставши економічно незалежним від транссахарської караванної торгівлі. Основним досягненням першого аскії залишилося створення першого в регіоні централізованого розгалуженого бюрократичного апарату та здійснення адміністративно-територіального поділу держави без урахування традиційних родоплемінних кордонів.

Державним апаратом керував канфарі (“прем'єр-міністр”), у кожну провінцію були призначені “губернатори” (мундіо), а все населення розділили на два стани: підданих (що платили ренту-податки) і “службовців” (насамперед військо, що складалося з елітної кінноти, до якої на час війни додавали піхотне ополчення з мобілізованих “підданих”-простолюдинів). Поза станами перебували раби, яких не брали у військо, зате продавали на експорт або саджали на землю як царських кріпаків. Уперше в історії Західного Судану в Сонгаї запровадили централізовану податкову систему, проте основний прибуток владі давала транзитна торгівля: в регіоні відкрили нові родовища золота, а експорт рабів за два століття сонгайської гегемонії сягнув 1 млн “голів” (невільників приносили війни та спеціальні набіги на південних сусідів - первісні племена ламлам).

Для підвищення міжнародного авторитету імперії аскія Мухаммед теж вирішив, зважаючи на досвід малійського манси Муси І, здійснити хадж до Мекки. Урядовий хадж відбувся в 1496 - 1498 рр., проте масштаби його виявилися значно скромнішими, ніж у попередника. Аскія віз 1,3 т золота (вдесятеро менше від Муси І) в супроводі 500 вершників і 1000 піших воїнів. Ніякого резонансу подорож сонгайського володаря не викликала, а фінал узагалі виявився жалюгідним: при поверненні Мухаммед Туре залишився без грошей і, щоб повернутися додому, взяв кабальний кредит у єгипетських лихварів.

Імперська столиця Гао вражала пишністю. “Хліб і м'ясо є там у надзвичайно великій кількості... рясніє динями, огірками й чудовими гарбузами. Рису ж там колосальна кількість. Там багато колодязів із прісною водою”16. Сонгаї відчували себе непереможними вояками, але вся ця міць і пишність були нетривкими та відносними, бо “прибуток королівства великий, проте видатки ще більші.

Дівчина п'ятнадцяти років продається за 6 дукатів, і за стільки ж - юнак... Кінь тут продається за 40 і за 50 (дукатів).Найгірше європейське сукно продається по 4 дукати канна (2,2 м). Найгірший меч коштує в цій країні 3 і 4 дукати, так само - шпори, вуздечки... галантерейні товари. Але сіль коштує дорожче від будь-якого іншого товару...” З підданими аскія поводився “так, як вони на те заслуговують, бо він залишає їм рівно стільки, скільки потрібно, щоб не померти, - такі тяжкі побори, котрі він примушує їх платити”17. Неадекватна торгівля, що велася між Суданом і північними сусідами 1000 років, виснажила навіть неймовірно багаті африканські родовища золота, а работоргівля висмоктала з народів регіону всі соки. До цього додалися політичні чвари.

Мухаммед І Туре мав понад 100 синів, але вдячних дітей серед них виявилося небагато. На схилку років старезний аскія тяжко захворів на проказу та осліп. У 1529 р. його син Муса скинув батька з престолу та ув'язнив. Аскія Мухаммед Бенкан-Керей, убивши в 1531 р. брата Мусу, вислав хворого батька до лепрозорію, і лише наступний сонгайський володар Дауд повернув Мухаммеда до столиці, де той помер у віці 97 років.

Аскія Дауд (1549 - 1582) відновив на певний час в імперії стабільність. Він виявив себе здібним політиком та ерудованим меценатом, створив державне книгосховище, а мусульманський університет у Томбукту (що випускав десятки знавців щорічно) шанувався в усьому мусульманському світі. Владу Дауда визнали 24 тис. туарезьких вояків, а жертвою вдалих сонгайських набігів стали навіть марокканці (!)18.

Проте по смерті Дауда Судан вразила природна катастрофа - посуха й “великий мор”, від якого “померло безліч народу”19. Природний катаклізм зламав хитку політико-економічну стабільність, і за наступні шість років Сонгай пережив чотири двірцевих перевороти.

Титанічними зусиллями внутрішні усобиці придушив останній правитель великої Сонгайської імперії Ісхак ІІ (1588 - 1591), але міць традиційних політико-економічних інститутів уже була підірвана. Століття нерівноправного обміну, жахлива работоргівля, екологічні негаразди - все це виснажило наприкінці XVI ст. цивілізаційний потенціал традиційних держав Західного Судану, і в 1591 р. смертельно вражена імперія стала жертвою марокканської навали. В битві біля міста Тондібі (північніше Гао) 30-тисячне військо Ісхака ІІ не витримало вогню тисячі марокканських мушкетерів. Розгромлений аскія втік до язичників Гурми, а “вони убили його та його сина, і всіх, хто з ним був”20. Раніше сонгаї тероризували сусідів-язичників набігами з метою захоплення невільників, тому вбивство Ісхака ІІ було цілком природною помстою. Залишки сонгайської державності знищили туареги в 1670-х роках.

Марокканські араби ненадовго затримались у несприятливих кліматично землях Західного Судану, але відновлення традиційних порядків дедалі більше заганяло регіон у цивілізаційний тупик. Середньовіччя скінчилося, залишивши Західний Судан руїною без перспектив на відродження.

Центральний Судан на світанку середньовіччя. Центральний Судан (терени навколо озера Чад) - це торговельне, етнічне й культурне перехрестя, куди багата приозерна рослинність притягувала кочівників, родючі землі - землеробів, а безліч копитних - мисливців. Ось чому таким строкатим був етнічний склад усіх центральносуданських держав.

Першим політичним утворенням регіону стало вождівство загава, що склалося наприкінці VI ст. на північному сході від озера Чад. Його засновником вважається негроїдний народ загава, мова якого належала до ніло-сахарської мовної групи.

Загава культивували дурру, квасолю, пшеницю, розводили овець, корів, верблюдів і коней, а їхня поганська релігія базувалася на обожнюванні “царя” (какури), влада якого “над підданими не обмежена; він відбирає, в кого забажає, його майно... Вірування їхні - це шанування своїх царів: і вони щиро вірують, що царі - це ті, хто дарує життя та забирає, примушує хворіти й лікує... Загава вважають, що цар не вживає страву. Їжа його - таємниця для його народу... А якщо трапиться комусь з підданих зустріти верблюда, на котрому везуть царську їжу, його вбивають на місці”21.

Канем. Загава панували в центральному Судані майже два століття, проте у VIII ст. під тиском арабів у район озера Чад хлинули кочові берберомовні племена канурі, які називали своєю прабатьківщиною Південну Аравію, заявляли, що прийшли в Судан, рятуючися від докучливих нільських комарів. Канурі антропологічно поєднували в собі ознаки ефіопської, негроїдної та європеоїдної рас, а очолювалися вождями (маї) з роду Сейфува. Маї Дугу, спираючися на міць кочової сахарської кінноти, зламав опір загава й заснував приблизно у 800 р. державу Канем, у якій канурі стали панівним етносом, а негроїдні племена загава, булала, тубу та інші - поневоленою більшістю. За часів масованої ісламізації Судану канемський маї Хуме (1085 - 1097) завбачливо прийняв іслам, чим уник зайвих ускладнень з Альморавідами й Фатімідами, а символом зміни порядків стала нова державна столиця - Нджімі.

Апогею могутності Канем досяг за царювання Салми (1194 - 1221). Канемці почали вирощувати сливи, інжир, гранати, лимони, баклажани, ріпу, фініки, виноград, цукрову тростину, але основним джерелом державних прибутків стала торгівля з Єгиптом, Лівією, Тріполітанією, Тунісом та Марокко. Центральний Судан не мав власного золота, тому єдиним стабільним предметом експорту залишалися раби, котрих захоплювали в набігах на південь, на землі негрів-язичників (ці території маї називали “розплідником рабів”).

Прибутки від работоргівлі дали Салмі можливість створити рабську гвардію (на кшталт єгипетських мамлюків), довести військо до 300 тис. вершників (на буйволах зебу, конях і верблюдах) і навіть захопити соляні копалини Більми (в центрі Сахари, північніше озера Чад). Такий стратегічний для Судану товар, як сіль, гарантував Канему постійні прибутки, фінансова стабільність давала змогу знову збільшувати армію, а вона захоплювала нових рабів. Канем став імперією, проте хижацькі набіги на сусідів пересварили Сейфува з усіма оточуючими народами, а в середині ХІІІ ст. булала й загава почали справжню визвольну війну проти канурі.

Відчайдушна боротьба за політичну гегемонію в регіоні тривала понад сто років. Сили канурі були виснажені війнами на багатьох фронтах, і в 1386 р. маї Омар наважився на безпрецедентний крок. Разом з усім народом він покинув Нджімі й переселився на протилежний західний берег озера Чад, де на нових землях створив державу Борну_ - етно-історичний та політико-династичний правонаступник Канему.

Борну. Як і в державі Канем, етнічною основою Борну залишалися канурі, а правлячою династією - Сейфува. Спочатку Борну обіймало невелику територію уздовж західного узбережжя озера Чад, але наприкінці XV ст. відбувся ренесанс могутності маї. Його основою стало поновлення активних торговельно-караванних і культурно-релігійних зв'язків з Північною Африкою, а символом - нова столиця Нгазаргаму.

Розквіт Борну припав на XVI - XVII ст., коли військо маї спочатку розтрощило булала (поновивши контроль Сейфува над землями колишнього Канему), а потім розділило з імперією Сонгай розпорошені державки народу хауса (на захід від озера Чад). За правління маї Ідріса Алаума (1571 - 1603) Борну перетворилося на гегемона Центрального Судану. Васалами могутнього Ідріса були булала, котоко, мандара, більшість хаусанських держав. Імперію поділили на провінції (куди маї особисто призначав губернаторів), а військо включало тепер загони лучників, “закованих” в обладунки з бавовнику, списоносців і мушкетерів - озброєних та навчених турецькими інструкторами стрільців із вогнепальної зброї. Колосальні прибутки маї давали данина з васалів (переважно невільниками), рента-податки з канурі простолюдинів, торговельно-митні збори з купців та воєнна здобич. Після розгрому марокканцями імперії Сонгай Борну стало єдиним могутнім осередком суданської державності та основним центром транссахарської торгівлі. До середини XVIII ст. маї Сейфува залишалися найвпливовішою політичною силою в регіоні, непохитною імперією, якої боялися і з якою рахувалися сусіди, але кризовий занепад Османської імперії, Марокканського султанату та Ефіопської імперії залишив борнуанців без щедрих покупців. Транссахарська торгівля занепадала, а з нею в стан стагнаційного колапсу потрапив увесь суданський соціальний організм. Останнього удару по борнуанській могутності завдала руйнівна навала в другій половині XVIII ст. значно відсталіших племен мандара й фульбе.

--------------------------------------------------------------------------------
1Да Мосто. О плаваниях мессера Альвизе да Мосто, венецианского дворянина / Пер. с итал. Л.Е.Куббеля // История Африки в древних и средневековых источниках: Хрестоматия. М., 1990. С.382.
2Якут. Алфавитный перечень стран / Пер. с араб. Л.Е.Куббеля // Там само. С.317 - 318.
3Цит. за: Куббель Л.Е. “Страна золота” - века, культуры, государства. М., 1990. С.38.
4Ал-Идриси. Развлечение истомленного в странствии по областям / Пер. с араб. Л.Е.Куббеля // История Африки в древних и средневековых источниках. С.307.
5Ибн Хаукал. Книга облика Земли / Пер. с араб. Л.Е.Куббеля //Там само. С.288.
6Ал-Бекри. Книга путей и государств / Пер. с араб. Л.Е.Куббеля // Там само. С.298.
7Там само.
8Ибн-Халдун. Книга назиданий и сборник начал и сообщений / Пер. с араб. Л.Е.Куббеля // Там само. С.370.
9Там само.
10Сиди Махмуд Кати. История искателя рассказов о странах, армиях и знатных людях // Суданские хроники / Пер. с араб. Л.Е.Куббеля. М., 1984. С.41.
11Цит. за: Куббель Л.Е. Вказ. праця. С.106 - 107.
12Ибн Баттута. Подарок созерцающим относительно диковин городов и чудес путешествий /Пер. с араб. Л.Е.Куббеля // История Африки в древних и средневековых источниках. С.364.
13Ал Якуби. Тарих /Пер. с араб. Л.Е.Куббеля // Там само. с.269.
14Сиди Махмуд Кати. Вказ. праця. С.45.
15Там само.
16Лев Африканский. Африка - третья часть света / Пер. с итал. В.В.Матвеева. Л., 1983. С.307.
17Там само. С.307 - 308.
18История Судана // Суданские хроники. С.237.
19Там само. С.239.
20Там само. С.265.
21Йакут. Алфавитный перечень стран // Арабские источники ХІІ - ХІІІ веков по этнографии и истории Африки южнее Сахары / Пер. с араб. В.В.Матвеева и Л.Е.Куббеля. Л., 1985. С.133.

ПОИСК ПО САЙТУ

НЕ ПРОПУСТИТЕ!

Животный мир Африки


Африка: обои на рабочий стол



© www.africa.org.ua 2007-2019. При использовании материалов сайта, ссылка на www.africa.org.ua обязательна.
По всем вопросам пишите на varbane@gmail.com . Политика конфиденциальности