ИСТОРИЯ АФРИКИ

- древний мир
- средние века
- новая и новейшая история
- история отдельных стран

ГЛАВНАЯ - ИСТОРИЯ - СРЕДНИЕ ВЕКА

ЭКВАТОРИАЛЬНАЯ И ЮЖНАЯ АФРИКА В СРЕДНИЕ ВЕКА

Екваторіальна та Південна Африка
- Екваторіальна та Південна Африка на зорі середньовіччя. Етнічні зміни в регіоні
- Держави Міжозер'я
- Конго
- Мономотапа


Екваторіальна та Південна Африка на зорі середньовіччя. Етнічні зміни в регіоні. Етно-мовна карта Екваторіальної та Південної Африки в епоху середньовіччя суттєво змінилася порівняно з часами стародавності. До початку нашої ери несприятливі для людського життя вологі екваторіальні ліси Конго, болота Мозамбіку, кам'яниста пустеля Наміб та напівпустеля Калахарі залишалися незалюдненими теренами. Нечисленне населення, що перебувало на стадії первіснообщинного ладу, мешкало тільки в пишних степах південноафриканського вельду та на чудових луках Міжозер'я, де в оточенні блакитних озер (Вікторія, Альберт, Кьога, Едуард, Ківу, Джордж, Кваніа, Бісіна та ін.) паслися на рясних травах лісистої савани слони, носороги, буйволи, антилопи та жирафи, у високих травах і на деревах мешкали мавпи та змії, серед комах панували муха цеце й малярійний комар. Найсоліднішими хижаками регіону вважалися леви й леопарди, а у водах вирували косяки риби, крокодили й бегемоти.

До початку нашої ери володарями цих природних щедрот залишалися пігмеї та представники бушменської раси.

Пігмейські народи (тва, бінга, бібайя, гієллі, лебуті тощо) належали антропологічно до негрильської раси (яка вирізняється малим зростом - не вище за 145 см, жовтувато-чорним кольором шкіри, кучерявим волоссям, розвиненим третинним волосяним покривом, вузькими губами й приплющеним носом), спілкувалися мовами конго-кордофанської та ніло-сахарської сімей, а жили полюванням, рибальством та збиральництвом. У їхньому господарстві використовувалися лук і стріли, спис, різноманітні пастки та вогонь (який пігмеї ще не вміли добувати), а мистецтво репрезентували багатий фольклор, анімізм та магія.

Представники бушменської раси - бушмени (кунг, конг, кхомані тощо) та готтентоти (нама, нхауру, кве, чу, сандаві й т.д.) теж малорослі (145 см у середньому), а їхніми антропологічними ознаками були: зморшкувата темно-жовта (майже червона) шкіра, надзвичайно кучеряве (аж жмутками) волосся, середньої товщини губи, наявність епікантуса (“монголоїдні” очі), стеатопігія (дуже розвинений жировий шар на стегнах і сідницях) та нехарактерна для решти рас форма глотки. Відповідно представники всіх рас (крім бушменської) розмовляють тільки на видиху, а носії койсанських мов (бушмени й готтентоти) - також на вдиху.

Бушмени жили, як і пігмеї, в Міжозер'ї кочовим мисливством і збиральництвом, використовували списи, луки й стріли (кінцівки останніх змочували усипними настоями: вражена стрілою тварина засинала, після чого бушмен, обов'язково вибачаючися, різав її на м'ясо), здобутками їхньої культури були наскельні фарбові зображення, міфи та примітивні тотемно-анімістичні релігійні ритуали.

Володарями вельду Південної Африки залишалися готтентоти, які жили відгонним тваринництвом (насамперед велика рогата худоба з місцевих порід довгорогих антилоп і буйволів), допоміжні галузі господарства становили в них полювання та збиральництво.

Усі ці народи жили розпорошеними громадами, не знали металів і державних інститутів, майже не усвідомлювали відносин власності й тому стали легкою жертвою навали негроїдних бантумовних племен на початку нашої ери.

Батьківщиною ранніх бантумовних землеробів вважається сучасний Камерун. Вони вміли обробляти залізо й мідь, займалися мотичним рільництвом, але наприкінці І_тис. до н.е. з не з'ясованих остаточно причин почали масово мігрувати на південь (можливо, до цього їх примусили невпинні набіги суданських работорговців). Витісняючи пігмеїв у зелене пекло екваторіальних лісів, а бушменів - у напівпустелі та пустелі Південної Африки, в І - ІІІ ст. н.е. банту в основному завершили процес “завоювання батьківщини”, і завойовники змогли зосередитися на внутрішніх проблемах, проте війни, адаптація на незнайомих землях і труднощі міграцій вимагали від банту надзусиль. Вони зуміли врешті-решт гнучко пристосуватися, увійти в нові геобіоландшафти, але гостра боротьба за виживання перешкоджала їм одночасно динамічно розвивати свою культуру. Замість удосконалення наявних технологій банту змушені були або творити нові, або переймати досвід відсталих попередників - і це суттєво затримало загальний цивілізаційний поступ Екваторіальної та Південної Африки.

Коли банту почали освоювати савани Міжозер'я й вийшли на береги блакитної р.Замбезі та каламутної мулистої р.Лімпопо, світ уже жив масштабами Римської імперії, Парфянської та Сасанідської держав, імперій кушан і ханьців. Цивілізаційна скарбниця людства включала вже афінську демократію, римське право, індійську та китайську філософію, Перікла, Арістотеля, Конфуція, Будду, Зороастра, Шенраба, Александра Македонського, Юлія Цезаря, Ашоку, Цинь Шихуана - а банту щойно починали творити все мало не з нуля та ще й майже в цілковитій ізоляції від здобутків передових країн! Не дивно, що перші державні утворення з'явилися в регіоні тільки на початку ІІ тис. н.е.

Держави Міжозер'я. Пришельці-негроїди принесли із собою метали й комплексне сільське господарство. З початком масової культивації сорго, проса та (вздовж узбережжя озера Вікторія) бананів продуктивне господарство остаточно витіснило в регіоні привласнювальний тип економіки, а коли на початку ІІ тис. н.е. в Міжозер'ї з'явилися нілоти (іммігрували з Ефіопії), до рільництва додалося масштабне тваринництво, й етнічна карта регіону остаточно сформувалася.

На рубежі ХІІІ - XIV ст. нілотський народ тваринників чвезі утворив своє вождівство в районі озера Альберт, поневоливши місцевих бантумовних землеробів. Чвезі стали панівним етносом регіону, назвавши свій чіфдом Кітара, але навала з півночі інших нілотських племен народності луо (кінець XV ст.) припинила державно-політичний розвиток чвезі.

На уламках Кітари луо започаткували власне політичне утворення - Уньоро, в межах якого набула подальшого розвитку та ускладнення соціальна стратифікація суспільства. Основою традиційного господарства Уньоро залишилися вирубно-вогневе (просо, банани) рільництво та розведення великої рогатої худоби. Суттєву роль відігравали також мисливство, рибальство, добування солі, обробка металів, примітивне гончарство (без круга), лубове плетіння та обробка шкір, проте товарно-грошові відносини в луо лише зароджувалися, а міст узагалі не було. В релігії луо поєднувалися культ предків, магія та досить розвинутий політеїзм з визнанням існування верховного божества - Ньясайє.

Уньоро очолював верховний вождь (омукама), який виконував функції політичного, релігійного, судового та військового лідера країни. За ним ішли бакама - вожді племен. Третю сходинку в суспільній піраміді посідали нілотомовні тваринники (бахума), нижче стояли бантумовні землероби (баїру). Окремо існував інститут патріархального рабства.

Формально вождівство Уньоро проіснувало до 1900 р., але реально вже в XVII ст. воно потрапило в залежність від Буганди - першого повнокровного державного утворення регіону.

Як політична сила Буганда склалась у ХІІІ ст. на стику землеробської та тваринницької культур уздовж північно-західного узбережжя озера Вікторія. Її фундатором вважається вождь Кінту, а етнічною основою - бантумовні землероби ганда, які вирощували банан (надзвичайно врожайну культуру, котра майже не потребує догляду, бо є багаторічною травою-бур'яном і плодоносить з другого року життя), а також боби, просо й сорго. Розвиток тваринництва стримувала муха цеце, зате полювання й рибальство з лишком забезпечували ганда протеїном.

Остаточне перетворення Буганди на державу відбулося в XVI - XVII ст. Її очолював кабака (верховний сакральний вождь, жрець і живий бог), який мав абсолютну владу й розпоряджався не тільки майном, а й життям усіх своїх підданих. Владний апарат і офіцери війська (що належали до привілейованого військового стану) утримувалися за рахунок нещадної експлуатації державою рядових рільників на базі позаекономічного (!) примусу. Єдиною силою, з якою рахувався правитель, залишалися жерці (доброго бога родючості Мукаси, грізного бога війни Кібуки, жахливого бога смерті Валумбу тощо), але найвищим богом Буганди був сам кабака.

Його уподібнювали сонцю, його світлу владу уособлювали своєрідні регалії - пес, спис і щит білого кольору, - а будь-кого з підданих він мав право будь-коли принести в жертву богам (цей ритуал іменували матамбіро). Кабака призначав верховних жерців усіх гандійських храмів, міг будувати й руйнувати святилища. Та за всієї почесності посада кабаки мала один суттєвий недолік. Його стан здоров'я піддані ототожнювали із станом держави, і тільки-но володар починав старіти, хворіти або впадав у меланхолію, його замінювали старшим сином, а колишнього владику примушували до самогубства (шляхом ковтання отрути).

Зрозуміло, що доки кабака залишався при владі, він використовував усі свої безмежні можливості для збереження життєвого тонусу. Найпоширенішими заходами були жертви богам. Час від часу до богів відправляли навіть братів і синів кабаки (їх спалювали живцем, щоб не проливати царську кров), а раз за царювання кожен бугандійський правитель саджав замість себе на престол раба (звичайно, ненадовго) як свого фіктивного сина-”заступника” (балангіра), котрого допускав навіть у численний царський гарем, після чого раба-владику забивали на смерть кулаками. Та коли приходив його (кабаки) час - машина самогубства теж спрацьовувала як годинник.

Протягом тривалого часу владним конкурентом Буганди залишалось Уньоро, але при лобовій сутичці військо кабаки взяло гору. “Буганда напали на баньоро, тому що бажали поселитися в країні Уньоро, бо власних земель їм не вистачало. Війна була кровопролитною, багато загинуло баганда й баньоро. Проте баганда було більше, і вони перемогли”1.

Тепер кабака перетворився на наймогутнішого володаря Міжозер'я, регіонального гегемона. Він міг виставити 150-тисячне військо (бо в разі війни військовозобов'язаними ставали всі дорослі ганда-чоловіки), а його річково-озерний флот налічував 200 - 300 бойових човнів, кожен з яких уміщував до 100 осіб. Найближчі сусіди суттєво поступалися Буганді військовим потенціалом - і кабака розпочав безперервні війни з метою захоплення рабів для подальшого їх реекспорту арабським купцям Східної Африки через посередництво караванників суахілі. Продавала Буганда також слонову кістку й екзотичних тварин, а імпортувала тканини, зброю, посуд, прикраси тощо. І хоча загальний занепад цивілізації східноафриканських купецьких міст-держав обмежив масштаби бугандійських зовнішньоторговельних контактів, “кривавий бізнес” забезпечив відносно невеликій Буганді “дещо більше, ніж багатство й добробут. Уся країна - це картина спокійної краси на тлі нескінченного озера”2.

Цивілізаційна відсталість від передових країн Сходу виявилася благом для Буганди. Традиційні порядки ще мали ресурси для динамічного розвитку, а природні умови до ХІХ ст. захищали Міжозер'я від колонізаторів. Та в масштабах усієї афро-азіатської спільноти цей осередок політико-економічної стабільності був скоріше винятком, ніж правилом, а наявність культурно-господарських потенцій у Буганди спричинювалася не перспективністю, а саме відсталістю, недорозвинутістю її традиційних порядків, котрі ніколи не виходили за межі цивілізаційної структури східного типу.

Конго. Одночасно з Міжозер'ям великий центр ранньоструктурованого суспільства й протодержавності склався в басейні річки Конго, де в тяжких природно-кліматичних умовах вологих екваторіальних лісів цивілізаційні процеси вібувалися повільніше, ніж в Ефіопії, Судані чи Міжозер'ї.

Найвідомішим і наймогутнішим політичним утворенням регіону стало “царство” Конго, етнічною основою котрого був негроїдний бантумовний народ конго. Традиція пов'язує створення конголезького вождівства з іменем войовничого маніконго (“царя”) Нтіну Вене (ХІІІ ст.), який у кривавих бойових зіткненнях розтрощив і поневолив кілька мікровождівств навколо гирла річки Конго та об'єднав ці терени під своєю владою.

Як і володарі Міжозер'я, маніконго мав абсолютну владу над підданими. Йому належала в державі вся земля, за користування якою піддані платили правителеві ренту-податки та відробляли “царську панщину”. Маніконго володів територіями від Габону до Анголи й від Атлантики до р.Кванго (сучасний анголо-заїрський кордон). Господарською основою конголезької економіки залишалося мотичне землеробство (сорго, квасоля, боби, ямс, кокоси), досить розвинутими й прибутковими були також річкове й морське рибальство, мисливство (в тому числі на морську тварину_ - ламантина); відносно високого рівня досягли ремісниче виробництво й торгівля. Країна мала щедрі родовища міді й заліза, з яких виробляли зброю, засоби праці й прикраси; з волокон пальми виробляли тканини, а роль грошей успішно виконували черепашки слимаків нзімбу. Лише на шляху тваринництва стіною стала муха цеце.

Маніконго вважався живим богом, мав колосальний гарем. Щодо особи свого царя конголезці були “впевнені, що в усьому Всесвіті немає нікого, хто б був рівним йому, це занадто слабко сказано, - хто наближався б до нього... Моря й річки, на їхню думку, тільки й заклопотані турботою служити йому...”3. Маніконго ототожнювали із Сонцем, на його честь у храмах постійно підтримували священний вогонь (який гасили зі смертю володаря, вбиваючи жерців, що доглядали за полум'ям). Коли “цар” їв, піддані падали ниць, не підводячи очей, а після смерті тіло кожного маніконго зберігали як величезну святиню. Проте, як і в Буганді, конголезці вимагали від свого царя залізного здоров'я, а в разі хвороби чи старіння - вбивали безжально (отруювали, душили, спалювали тощо). Якщо маніконго відмовлявся віддати життя і владу добровільно, його в нічному напівритуальному двобої вбивав списом син-спадкоємець, після чого новий володар здобував трон, владу, права, обов'язки та гарем свого попередника.

Крім особи сакрального правителя, конго шанували пару божеств-світотворців Нзамбі (богиню землі) та Нзамбі Мпунгу (бога неба), тотемну змію Мбумбу, лева Нкуезі, а також усіх померлих предків, котрі “володіють землею й дають живим лише користуватися нею. Врожай, дичина, риба, плодючість жінок - усе це походить від предків. Вони ж захищають живих від злих духів ндокі й від хвороб. Та все це вони роблять лише доти, доки нащадки додержуються їхніх законів і відправляють традиційний культ”4.

Апогею стабільності й могутності держава Конго досягла в XV ст., коли її столиця Мбанза-Конго вражала сусідів масштабами, а владу маніконго визнало навіть південне вождівство Ндонго (суч. Ангола). Але в 1482 р. в регіоні з'явилися португальці, після чого Екваторіальна Африка стала ареалом діяльності європейських авантюристів і католицьких місіонерів. Під жерлами гармат і мушкетів маніконго Мвемба Нзінгу (1506 - 1543) мусив хреститися (під іменем “короля” Афонсу І), а в країні розквітла жахливих масштабів работоргівля з прицілом на експорт “чорного товару” на плантації та рудники колоніальної Америки.

Ініціатором кривавої епопеї став католицький єпископ Куби Бартоломе де Лас Касас (1474 - 1566) - захисник і поборник збереження від геноциду корінного населення Америки (за що цього гуманіста в рясі прозвали “апостолом індіанців”). Розвиток колоніального господарства, відкриття нових золотих і срібних копалень у заокеанських колоніях Іспанії вимагали дешевих робочих рук, проте жахлива експлуатація індіанців породила їхнє масове вимирання від надсильної праці, епідемій, голоду та виснаження. Лас Касас волав: “Якби такі речі відбувалися в усьому світі, то дуже швидко рід людський зник би з обличчя землі, коли б не сталося якесь диво”5. Проте заклики до сумління колонізаторів результатів не давали, і, щоб припинити тотальне знищення корінних американців, єпископ запропонував для праці на рудниках і плантаціях Америки завозити негрів з Африки.

В 1510 р. перших 250 чорних рабів-африканців доставили на золоті копальні Еспаньоли (суч. Гаїті). Досвід показав, що один негр працює довше та інтенсивніше від чотирьох індіанців6, а церква освятила трансатлантичну работоргівлю як шлях “від природного варварства в праведну християнську віру”. Тож милосердя до індіанців стало прокляттям Африки, звідки тільки офіційними державними каналами вивезли за XVI - XIX ст. через Атлантику 16 - 18 млн рабів (не рахуючи контрабанди). Кілька століть без масштабних воєн та епідемій населення Африки не перевищувало 100 млн7, бо весь приріст із лишком проковтували ненажерливі работорговельні факторії. Сам Лас Касас прокляв власну ініціативу на схилку років, та припинити криваво-прибутковий бізнес уже було неможливо, причому, як правило, ловили африканців самі африканці, продаючи потім полонених і невільників європейцям за алкоголь, намисто, тканини та зброю.

Особливих “успіхів” у цьому досягли вояки католицизованого маніконго, чию армію португальці спорядили вогнепальною зброєю. На експорт ішли коштовні метали, слонова кістка, прянощі, але насамперед - раби, яких маніконго або захоплював у набігах на сусідів, або вимінював у інших “царків” за колоніальні брязкальця, або просто продавав частину власних підданих (користуючися тим, що він живий бог і володіє самим їхнім життям).

Спочатку работоргівля збагатила Конго. На криваві прибутки конголезька знать навчалася в університетах Коїмбри й Лісабона, європейські ремісники перетворили дерев'яно-хатинний Мбанза-Конго на прикрашений церквами й палацами Сан-Сальвадор, населення котрого сягнуло 100 тис. мешканців. Проте ворогами держави Конго стали всі сусіди (жертви набігів за невільниками), а невдовзі зухвалість та “бізнесова” активність португальців перевершила всі межі. На середину XVI ст. з'ясувалося, що “країна близька до того, щоб помалу найсправжнішим чином знелюднити”8, і маніконго Діогу Нкумбі Мпуді а-Нзінга (1545 - 1561) наважився вигнати португальців, покласти край работоргівлі та закрити країну для європейців. Але з припиненням работорговельних прибутків та європейського імпорту зброї ослабла міць конголезької армії, чим скористалися розлючені сусіди. В 1560-х роках північні володіння маніконго спустошили племена мундеквете, а в 1568 р. в країну вдерлися зі сходу яга (вождівство Лунда), які пограбували Конго, спалили й зруйнували Мбанза-Конго. Опинившися на краю загибелі, маніконго Алвару І (1568 - 1587) мусив звернутися по допомогу до португальців, які відкинули яга, проте знесилене Конго відтепер потрапило в цілковиту васальну залежність від португальського короля, втратило державний суверенітет, а його землі остаточно перетворилися на “заповідник для полювання за рабами”.

Мономотапа. Першим і єдиним великим політичним утворенням Південної Африки доби середньовіччя була держава Мономотапа (Мвенемутапа), творцем якої стало плем'я каранга бантумовного народу шона. Основу їхнього господарства становили мотичне іригаційне землеробство та садівництво, добування золота, міді й заліза та динамічно прогресуючі ремесла (гончарство, металургія, виготовлення прикрас і музичних інструментів, різьба по каменю, кістці й дереву). Видатним досягненням шона визнаються споруди монументальної кам'яної архітектури з голих блоків без цементу.

Цивілізаційним прабатьком Мономотапи вважається культура Зімбабве (раннього залізного віку), на базі якої на початку ІІ тис. н.е. зародилося вождівство, що переросло в державу в XIV - XV ст. Археологи розкопали до 300 мономотапських поселень. Виділялися серед них Кхамі, Дло-Дло, Мапунгумбве (важливий військово-релігійний центр-фортеця на південних рубежах країни), але всіх затьмарило столичне містечко Велике Зімбабве (суч. м.Ньянда), де мешкав сакральний вождь-першосвященик мвенемутапа й височів кам'яний центральний храм. Шона шанували божество Сонця-Неба Каранга, бога ковальської справи Шаве, великих богів добра (Мулонго) й зла (Музука), але найвищим божеством визнавали безликого Мварі, нащадком якого вважався Чілума - перший вождь і першопредок усіх шона.

Мварі служила ціла каста жерців (“дітей” Мварі), а прояви його (бога) буття вбачали у звуках - гуркоті грому, реві лева, стукоті великого святого барабана Нгома Лунгунду тощо. Навіть мвенемутапа (“цар”) вважався лише першосвящеником культу Мварі й керував підданими від імені могутнього божества. Зате в усьому іншому мономотапський володар був абсолютним хазяїном своєї країни та підданих.

Йому належала вся адміністративна, військова й судова влада, він мав 9 офіційних жінок і 3000 служниць-наложниць, а на аудієнції всі піддані плазували перед ним на животі. Навіть дивитися на священного володаря заборонялося, тому з підданими він спілкувався через ширму. Вимагалося від правителя тільки залізне здоров'я, що вважалося запорукою процвітання держави. Хворим та старезним царям негайно давали отруту, замінюючи сином.

Розквіт Мономотапи припав на XV ст., коли каранга поширили свій вплив на терени від посушливої Калахарі до узбережжя Індійського океану й від р.Замбезі до р.Лімпопо. Завдяки купцям суахілі налагодили контакти з арабськими торговцями Східної Африки, а через них Мономотапа в обмін на золото й рабів отримувала китайську порцеляну, перську кераміку, арабське скло, індійський та індонезійський бісер, шовк, зброю, тканини тощо. В країні розширився внутрішній обмін, де роль грошового еквівалента почали виконувати зливки міді. За правління могутнього мвенемутапи Матопе (1450 - 1480) була заснована нова пишна столиця держави - Звонгомбе (біля суч. м.Хараре). На рубежі XV - XVI ст. в регіоні з'явилися португальці, заінтересовані перспективами золото- й работоргівлі, та до кінця XVI ст. Мономотапа залишалася гегемоном у Південній Африці, і вся діяльність європейців перебувала під пильним контролем мвенемутапських емісарів.

Криза вибухнула несподівано, але причини її цілком зрозумілі. Народ шона складався з багатьох племен, і неподільна гегемонія в державі племені каранга не могла тривати вічно. Наприкінці XVI ст. всередині шона посилилося інше плем'я - розві, яке пішло війною на каранга й захопило Зімбабве. Шукаючи союзників проти грізного ворога, мвенемутапа звернувся в 1629 р. по допомогу до португальців, унаслідок чого потрапив до них у васальну залежність. Та навіть допомога європейців не змогла зупинити навалу орд значно відсталіших цивілізаційно розві. В кривавих багаторічних зіткненнях військо мвенемутапи було розтрощене разом з його португальськими покровителями. В 1693 р. Звонгомбе захопили вожді розві з династії Чангаміре, васалами котрих стали нащадки могутніх у минулому мвенемутап, але перемога ця виявилася не просто зміною династії. Після десятиліть перманентних воєн країна лежала в руїнах, культурні цінності були розграбовані, а основи державності_ - знищені. Після падіння Мономотапи терени Південної Африки кілька століть не знали власних державних утворень африканського походження. Їх поглинув океан первіснообщинного оточення.

--------------------------------------------------------------------------------
1Язык твой - друг твой или враг? / Пер. с луганда И.П.Яковлева // Сказки народов Африки. М., 1976. С.537.
2Цит. за: Ланге П.В. Континент коротких теней: История географических открытий в Африке / Пер. с нем. М., 1990. С.217.
3Цит. за: Традиционные и синкретические религии Африки. М., 1986. С.35.
4Там само. С.283.
5Лас Касас Б. де. История Индий /Пер. с исп. Л., 1968. С.81.
6Рено Ф., Даже С. Африканские рабы в далеком и недавнем прошлом / Пер. с фр. М., 1991. С.61.
7Абрамова С.Ю. Африка: четыре столетия работорговли. М., 1992. С.246.
8Цит. за: Ланге П.В. Вказ. праця. С.117.


ПОИСК ПО САЙТУ

НЕ ПРОПУСТИТЕ!

Животный мир Африки


Африка: обои на рабочий стол



© www.africa.org.ua 2007-2019. При использовании материалов сайта, ссылка на www.africa.org.ua обязательна.
По всем вопросам пишите на varbane@gmail.com . Политика конфиденциальности